Білявий Кіт казка 1.7 (про смерть)

Білявий Кіт

Казка 1.7 (Про смерть)

Після пригод у зубного Білявий кіт вперше замислився над питанням чим є смерть для нього і оточуючих. Можливо він би ніколи не задумався над такою дурницею, якби не «певний знак». Цього разу «певним знаком» став катафалк марки форд, що належав фірмі з промовистою назвою «Нефертіті». Доволі важко розібратись: назвали фірму керуючись віком стародавньої принцеси, чи, що теж досить ймовірно, компанія по сумісництву надає косметологічні та інші послуги по догляду за тілом, щоб клієнти завжди виглядали свіжо та молодо. Вінсенту згадалось як одного разу болгарський кіт-турист розповідав йому про поминальні традиції його держави. У них прийнято на річницю смерті вивішувати на деревах роздруківки з поминальним написом та фото спочилого в Бозі. Сумна, але красива традиція. Вдаючись до нехитрого порівняння помічаємо, що наші дерева також обвішані плакатами з фото, але зовсім іншого змісту та призначення. Наприклад, щоб повідомити про виступ чергової звіздочки місцевого чи навіть СеНеДешного масштабу. Обвішані цяцьками, спиті, скурені, усі без вийнятку з «Наполеонівською» хворобою, часто зовсім безголосі,… Сердешні, знали б ви скільком не терпиться сказати: «Земля вам пухом».

Що стосується Вінсента, то він ще довго не мав не мав жодного наміру ставати танатонавтом. Принаймні поки не назбирає на персональну піраміду і охорону до неї. Ви не подумайте, перспектива пекла Білявого не лякала. Радше він вбачав в ній можливість поспілкуватись з різними по-своєму цікавими людьми. Кота турбувало зовсім інше. Наприклад готики Погодьтесь, мало приємного, коли якісь мальовані на чорно депресивні виродки приходять іпатися на твою «клумбу вічних снів». Не раз певно так товче, що штукатурка обвалюється. Або сатаніти. Від готиків дана течія відрізняється хіба тим, що іпуця не по-двоє, а групами. У вільний від планового депресу і темних ритуалів час, і перші і другі злісно дрочать під дес-метал у виконанні зірок російської естради.

Третьою і завершальною небезпекою (більше ніж до трьох котику рахувати було ліньки і складно) були гробокопи, більш відомі як «чорні археологи». Останні, в стані алкогольно-романтично-морального піднесення були готові невтомно махати лопатою, в надії знайти мумію з смарагдами в очах і рубінами в дупі, хоча часто не цуралися й здертих з пальців скелетів обручок.

Стомлений важкими роздумами коцур сам не помітив, як почав засинати. Можливо, найкраще купити собі діляночку десь під четвертим реактором? Але про це він вже думатиме завтра…

На сьогодні пригод досить.

Білявий Кіт (казка 1.5)

Білявий Кіт 1.5

(Книжки і стоматологи)

Чому так буває? В певних інтерпретаціях дане питання викликало в Білявого Кота жвавий інтерес. Наприклад, чому котам заборонено заходити в книгарні? Вінсента Ван Гога завжди відверто дивувала людська дурість. Впустити кота – страшно, щоб той бува в пориві захоплення не насцяв на безцінні джерела знань. А маніакального вигляду дідуся, що зацікавлено переглядає «Как доставить сексуальное наслаждение мужчине» боятись не треба? Звісно ж ні! То він для внуці: «У неї зараз такий ніжний вік, ви ж розумієте…». Еххх… Ніде шукати справедливості в цьому собачому світі. А з яким задоволенням коццур читав би Шекспіра, Шеклі, чи навіть йобнутого Шопенгауера…

Від роздумів про можливі шляхи подальшого інтелектуального вдосконалення Вінсента відірвали господарі, повантаживши Білявого кота, разом із багажем його думок, в машину. Автомобілі захоплювали кота. НА його думку, вони були одним з не багатьох СПРАВДІ корисних людських винаходів, достойних перебувати на одному п’єдесталі з намордниками, олівцями і холодцем. Кожна автомобільна подорож вводила котика в стан нірвани хоча б тому, що їздив він кудись переважно з ціллю злучки. Менделеєв любовної хімії, Прометей із вогнем пристрасті, - Вінсент завжди з нетерпінням чекав на такого роду лав-круїзи, в яких можна задовільнити всі свої найпотаємніші бажання. Вуличних курв Ван Гог цурався.

За розмовою про безперечну користь концтаборів для неформалів, гопів, педерастів, педофілів і всіх онаністів загалом, пункту призначення було досягнуто за невідчутні миті. За пограними й подраними стінами совкової душогубки Білявого не зустрічали ані персидські килими, ані персидські киці. Більш за все приміщення нагадувало Вінсенту кадр з якогось навіть не другосортного фільму жахів та й пахло воно не надто краще. Серед тутешніх некондиціонованих ароматів першу скрипку грали страх, піт і котяча сеча. Господар розмовляв з кимось у приймальні за зачиненими дверима, тож вдалося розчути лише уривки незрозумілих фраз типу «загальний стоматологічний огляд», «зуби котячої мудрості», «очищення від кіті-кетового нальоту» і тому подібне.

Покидав киць кімнату на руках у не надто приємного чоловіка, супроводжуваний підбадьорливими посмішками господаря та потріпаної усіма стихіями, мальованої на блонд, медсестри. Мабуть це мала бути посмішка Венери, але від цієї богині стара зоофілка зберегла хіба букет найрізноманітніших хворіб.

Наступна година була найжахливішою  у Вінсентовому житті. Йому ніколи не вдасться забути спітнілу лисину, волосаті докторові руки та кусок мила, який дали господарям на випадок, якщо Вінс не зможе самостійно сходити в туалет. Черговий дешевий засіб від шоку і хронічних запорів. Черговий «дешевий» спосіб катування. Черговий «дешевий» спосіб задоволення людських примх шляхом страждань слабшого.

На сьогодні пригод досить…    

байдужість

Що є добро, а що є зло. Що є розуміння, що є його відсутність.

Що ми хочемо бачити навколо себе? Кого ми хочемо бачити поряд з собою і якими ми хочемо бачити себе?

Спочатку кожен повинен заглянути у власну душу. Вже багато поколінь ми ступаємо в одні й ті ж пастки. Вони не нівечать нашого тіла, але калічать душу. Звикаючи до поділу на своїх та чужих, чорне і біле, світло і темряву, добро та зло, людство втрачає розуміння справжньої небезпеки, істинним обличчям якої є байдужість.  Навіть сам зміст, справжній зміст цього слова ми витерли з думок,  безвольно й по-рабськи опускаючи очі. Саме байдужість є істинним обличчям зла. Його найдавнішою і найчистішою з форм.

Та химерна і різнобарвна “субстанція”, яку люди звуть  злом, насправді ним не є. У неї взагалі немає імені. Вона не має ані початку, ні кінця, являючи собою одну із сил рівноваги, без якої існування всесвіту було б неможливим. Принаймні у моєму розумінні. Я вважаю, що кожен повинен усвідомити її у собі й прийняти як невід’ємну частину душі, усвідомивши також, який саме шлях він обирає.

В той час, як відоме нам зло є ворогом відкритим, - байдужість нищить нас зсередини. Наче отруйний павук вона знерухомлює тіло, залишаючи ясною свідомість. Ми приходимо мимо, закриваючи очі на те, чого просто не хочемо бачити. На те, що руйнує наші власні маленькі нікому не потрібні світики. Ми відвертаємось, ховаємось в нори загнані страхом. І знаходимо сотні виправдань чому не простягли руку допомоги ближньому. Чому ні? Ніхто ж нас не просить нести його хрест. Невже насправді так важко сказати тепле слово, підставити плече, щоб на нього сперлись слабкі, не випити пива і дати кусень хліба тим, хто потребує? І це все є лише зовнішнім аспектом проблеми. А що коїться всередині кожного з нас? Для відповіді на це запитання я не стану прикриватися загальнолюдським образом. Неодноразово я усвідомив її на власному досвіді, не роблячи нічого для того, щоб щось змінити.

Боротись з байдужістю дуже важко…

Це все лише слова, але написані щиро. Мені не байдуже!

…уривок з листа….

Привіт Друже. Я зараз сиджу на дамбі і розмовляю з тобою, докурюючи чергову цигарку. Вода шумить так голосно... Щоб зібратись з думками я одягнув навушники, але музики не вмикав, щоб і далі відчувати наскільки все гарно. А ти зараз далі малюєш свої картини. Мабуть покажеш потім, я буду радий. Знаєш, мій розум і далі грається в ігри. Буває ж таке, коли просто відчуваєш і не хочеш цього пояснювати. Це як черговий психоз, тільки з відтінком весни.

Зараз я чекаю на щось. Останніх декілька днів. Не знаю що воно таке, але воно повинне прийти. Так як і хтось до нас. Чи швидше до тебе, якщо мене не буде поряд.

Наступні рядки за тобою.

28 секунд

Ви знаєте як це буває, коли втікаєш від набридлої буденності? Ні? Звісно ж ні… я так і думав. Спочатку ти встаєш з ліжка, поволі спускаючи на сіру підлогу ноги, взуваєш сірі капці і прямуєш до сірої ванни, щоб почистити бодай раз на тиждень свої сірі, з легким жовтим тютюновим нальотом, зуби. Далі, на ходу натягаючи сірі джинси, заварюєш чашку до огиди міцної кави і сідаєш навпроти вікна. Якусь мить ти вирішуєш яку саме із білих смертей додати в чашку і, нарешті зважившись, кладеш у неї три чайні ложечки цукру і одну кавову ложечку білого порошку, на який не так давно потратив усю зібрану за рік стипендію. Ще собі на коліна можна взяти гітару. Хоч ти й не вмієш грати на гітарі, та все ж… Робиш ковток, поволі перебираючи струни добуваєш хаотичний набір звуків. Так легше. З другим ковтком приходять зміни. Вікно, зливаючись із сірим небом перетворюється у хитромудру систему лінз, яка манить називаючи тебе промінчиком і хоче, щоб ти увійшов, пройшов крізь усі віражі, аж до оргазму. Ти відчуваєш перший страх. Різкими ударами по струнах нищиш їх (лінзи) одну за одною. Ти відчуваєш насолоду. Не хвилюйся, вона мине і перед тобою залишиться лише розбите вікно і порізані руки. Але не зараз. Ти надто вдало переконав себе, що заслужив право стати для себе богом. Лише на сьогодні… З розбитого вікна неприємно віє сирістю та холодом, тому ти встаєш і, на ходу одягаючи сіру сорочку, заварюєш чашку до огиди міцної кави. Ти більше не вагаєшся яку саме кількість білої смерті додати в чашку і, не роздумуючи, кладеш у неї решту – три кавові ложечки. Цукру більше непотрібно. Ти знову сідаєш у крісло і уважно вдивляєшся в небо. На циферблаті одинадцята година двадцять вісім секунд.

Дзеркала

Нехай потріскані дзеркала – сумні мережива думок

Тобі розкажуть ким ти стала і що зробили ти за крок,

Коли у рідної матусі, в принцеси незворушнім русі,

Останній крові випила ковток…

Ти думала, що станеш Богом? Сягнеш безмежності висот?

Позбудешся цього людського вогню, в твоїх очах пустого.

Що буде поступ до зірок? Що з рук Венери приймеш

Квітів сонячний вінок?

Та не сягнула ти до Бога…

На білі крила впала тінь.

Знай, не бажаю тобі злого, ти вільна йти.

Ти вільна! Йди!

Але як пройдуть час-дороги –

Розп’ята будеш на хресті.

Не знайдеш вже шляху додому

І в рідній не заснеш землі.

Світло і тінь

 Тіні - сховок мого его
Справжнє в них стає чіткішим
Спробуй лиш у них зайти
Постріл, крик і знову тиша....

Автопортрет

Білявий Кіт казка 2 частина 1

Білявий Кіт

Казка 2 (Про секти) частина 1

За широкими полями й за глибокими морями, вже не знати й скільки літ острів чарівний стоїть. На тім острові таємнім, між безмежжя різних див, круча сяє понадхмарна своїм замком чарівним. Чудо-замок в сонця шатах і в ясних його палатах серед срібла й злата гір спить царівна. Вір не вір, та краса її і врода рівна сяйву сотень зір…

Мдя… Просуватись далі робота навіть не думала. Рясними сльозами на ясні очі Білявого Кота насувалось розуміння, що ні Андерсену, ні братам Грім він пальця в дупу не вставить. Ілюзія власної геніальності танула в хмарці туману, прощально смикаючи за хвіст.

І як ото винайти колесо? Як залишити слід наступним поколінням (лапка несвідомо тупає по засцяному піску)? Що зробити (щирі оченята обмацують поглядом стіни, сподіваючись наштовхнутись на ідею)?

Тяк, Корн і Корні вже винайшли, Сістєма спилась, а ліки від Сніду винайти не вийде, поки не виздихають всі повії, підераси і наркомани. Мабуть треба стати дантистом, винайти засіб “анти бліх” і купити Порш, коли почнеться криза середнього котячого віку. Хоча це надто скучно…. Залишається лише одне – заснувати власну секту. Ні, особливо віруючим чи релігійним Кіт не був ніколи, хоча це далеко не найважливіша опція в реалізації цього задуму.

Кілька хвилин потому пухнаста білява бестія вже обмірковувала всі “за” і “проти” відлежуючись під променями сонечка на підвіконні.

З кожною хвилиною роздумів, аргументів “за” ставало все більше: в теперішні скрутні часи сотні дурнів будуть раді продати останні штани, лиш би отримати неіснуючу індульгенцію та місце в раю якогось неіснуючого божка. Альтернативні і менш строгі/консервативні варіанти завжди приваблюють стадо, навіть якщо вони відверто дебільні. Фантастика.

Білявому однозначно подобалось відчувати себе в ролі релігійного лідера. Іномарка останньої моделі, банківський рахунок, квартира чи не в кожному місті рідної країни плюс декілька вілл закордоном. А найважливіше!!! – можливість регулярно зцілювати своїх “віруючих” та забезпечити їм гарне життя. Загробне.

Заповідь перша (офіційна): “Блаженні бідні, бо їх є царство небесне”. Заповідь перша (неофіційна): “Блаженні дурні, бо роблять мене багатим”. А ще врахуйте публікації в газетах, сюжети в новинах, а можливо навіть згадка в підручниках чи фільм. Це ж всесвітня популярність!!!

Насолоджуючись такими солодкими думками Білявий вирішив для проформи навести і аргументи “проти”. Усі вони зводились до однієї тези: “Живемо раз, а горіти в пеклі будемо вічно”. Таке Кота влаштовувало. З ким не буває…

ще віршик

Я не писатиму віршів

Для тих вовків, що вгризлись в горло,

Що всім своїм облізлим кодлом

Шукають здобич між людей.

- Отдай, он мой!

- Нет мой! Собака!

Трикляті ділять вовкулаки

Ще не зомбованих дітей

Я не писатиму віршів,

Бо не пройме їх серце рима.

Багнети й кулі війська слів

Не встоять проти злоби "Риму"

Я не куватиму мечів,

Земля не потребує крові.

Пекти ще довго будуть нас

Могили "братської" любові

Я не куватиму мечів,

Не здійму руку на людину

Та чи ви люди?

Дні і Ночі

Дні і ночі, неначе сльози дівочі,

Вогким гарячим потоком течуть люди.

Що до наживи охочі завжди і всюди.

Що до правди охочі, але, не відвертаючи очі, брешуть!

Завжди і всюди. Огидні ті люди.

Вони хочуть солодкого, а мені гірко.

Та я не розбавляю біль алкоголем,

Новими дівками, масками, чужим горем ...

Кисло-прозорою є правда моя.

Частіш кульгавою є, ніж привабливою.

Для когось огидна, підла, дика!

Але нерозбавлена є!

Страх перед нею зваблює.

Тому і брешуть ті люди.

Коли зрозуміють, можливо, пізно вже буде.

Заплатять вдесятеро за скалічену правду!

І кривду. Буде невесело.

Захочуть пірнути в чорне мертве плесо

До тисяч собі подібних, щоб не повертатися.

З пилом, з брудом змішатися.

А я тоді стану дощем,

Що змиє, очистить, честь поверне.

Але сам стану брудом…

Перша ластівка

Білявий Кіт

Казка 1 (про лайно)

“Не кожен зможе зрозуміти, ще менше людей захочуть це зробити, та я все ж спробую. Спробую пояснити хто я, ким був і до чого прагну…”, - мабуть саме так розпочав би свої мемуари Білявий Кіт, якщо б умів писати… О так, він би з превеликим задоволенням взявся за написання мемуарів. Коцур був вельми високої думки про свою особу. Він пишався усім: починаючи Рудими вусами й закінчуючи “надламаним” кінчиком хвоста, що, на його думку, був свідченням сіамського походження батька, якого він ніколи не знав. Коту вельми пощастило, бо змалку він знайшов прихисток у добрій люблячій сім’ї. Ніколи не відчуваючи нестачі жеровиська (особливо маленьких живих рибок, з якими можна погратись) вусата почвара могла увесь свій вільний час присвячувати філософським роздумам, чим він активно й займався. Його цікавило все: бруковані вулички, вікна чужих будинків, зграйки придуркуватих горобців, сусідський папуга-москаль, ба навіть купи лайна.

Лайно для Вінсента (так котика звали) було особливо трепетною темою для розмірковувань. Про нього Ван Гог думав чуючи зранку “Петя далбайоб”, “Закрой рот, гавно” та схожі на це фрази, що долинали з сусідського вікна, думав неквапом крокуючи затишними вулицями, дивлячись новини і щоразу, коли бачив людину у формі. Хоча його не важко зрозуміти, зважаючи на те, що при зрості 30 см кожна насрана викиднями Вкраїни-Неньки купа сягає не нижче коліна. “Кругом одні дебіли, Україна приречена!!!”, - любив він повторювати…

Приблизно з такими думками прямував Муркіт одного ранку до дитсадкової пісочниці, де гралися майбутні олігархи, інженери і проститутки, аби зробити й свій вклад в розвиток та становлення суверенної держави. “Как упаїтєльни в Расії…”, та й в Україні, видовища котячого срання.

Якщо детальніше розглянути цей кількаступеневий ритуал, то можна яскраво проілюструвати життя сильних світу цього обох “брацкіх” держав. Прагнучи до влади, усі ті худі і засмоктані бляді багато нявчать, обіцяючи молочні ріки й шоколадні береги, а дорвавшись до корита набивають кендюхи доти, доки тиск у їхніх шлунках не зрівнюється з тиском вибуху водневої бомби. Далі, разом з відчуттям, що вже нема куди пхати, приходять тривожні думки про розплату і важкість в шлунку, які наздоганяє бажання покаятись і очиститись, для чого вони шукають пісочницю. Знайшовши найбільш придатний недоносок піщаного кар’єру шановні пани депутати і іже з ними риють ямку, над якою тиснуться як жиди під час німецької окупації. Так, що аж очі вилазять. Опісля настає найвідповідальніший акт п’єси: треба так вміло запорпати екскременти, аби не осоромитись перед товаришами, вимазавши ненароком лапки…

Та повернемось до нашого кота. Зараз він зачудовано спостерігав зведений невмілими дитячими руцями замок. Цю вавилонську вежу, підперту дюнами ще не сформованих думок та мрій. Таке видиво спонукало Вінсента задуматись куди почав зникати фундамент буття. Цікаво, чи виникали колись такі думки в його геніального тезки?

Кіт злякано поторкав своє вушко…

Причиною цьому було чорно-біле диво, яке боляче дзьобнуло Вінсента. В мосці сорока затисла перстеник – яскравий приклад потягу милого сотворіння до блискучих речей, клепто- та німфоманії. “Надто багато пригод на сьогодні”, - подумав пухнастий. Кацяра не любив сорок. Ця попсова та неандеграундна течія суспільства дещо його лякала. Одягнуті в підкреслено мінімалістичному стилі, не наділені особливим інтелектом – вони ненавиділи й пиздили усіх, хто хоч на йоту відрізнявся від них самих, від всепоглинаючої сірости… Цього разу, на щастя, сутички вдалося оминути.

Сон важкими хмарами опускався на заклубочене котяче тільце, на сьогодні пригод досить…