28 секунд

Ви знаєте як це буває, коли втікаєш від набридлої буденності? Ні? Звісно ж ні… я так і думав. Спочатку ти встаєш з ліжка, поволі спускаючи на сіру підлогу ноги, взуваєш сірі капці і прямуєш до сірої ванни, щоб почистити бодай раз на тиждень свої сірі, з легким жовтим тютюновим нальотом, зуби. Далі, на ходу натягаючи сірі джинси, заварюєш чашку до огиди міцної кави і сідаєш навпроти вікна. Якусь мить ти вирішуєш яку саме із білих смертей додати в чашку і, нарешті зважившись, кладеш у неї три чайні ложечки цукру і одну кавову ложечку білого порошку, на який не так давно потратив усю зібрану за рік стипендію. Ще собі на коліна можна взяти гітару. Хоч ти й не вмієш грати на гітарі, та все ж… Робиш ковток, поволі перебираючи струни добуваєш хаотичний набір звуків. Так легше. З другим ковтком приходять зміни. Вікно, зливаючись із сірим небом перетворюється у хитромудру систему лінз, яка манить називаючи тебе промінчиком і хоче, щоб ти увійшов, пройшов крізь усі віражі, аж до оргазму. Ти відчуваєш перший страх. Різкими ударами по струнах нищиш їх (лінзи) одну за одною. Ти відчуваєш насолоду. Не хвилюйся, вона мине і перед тобою залишиться лише розбите вікно і порізані руки. Але не зараз. Ти надто вдало переконав себе, що заслужив право стати для себе богом. Лише на сьогодні… З розбитого вікна неприємно віє сирістю та холодом, тому ти встаєш і, на ходу одягаючи сіру сорочку, заварюєш чашку до огиди міцної кави. Ти більше не вагаєшся яку саме кількість білої смерті додати в чашку і, не роздумуючи, кладеш у неї решту – три кавові ложечки. Цукру більше непотрібно. Ти знову сідаєш у крісло і уважно вдивляєшся в небо. На циферблаті одинадцята година двадцять вісім секунд.