Перша ластівка

Білявий Кіт

Казка 1 (про лайно)

“Не кожен зможе зрозуміти, ще менше людей захочуть це зробити, та я все ж спробую. Спробую пояснити хто я, ким був і до чого прагну…”, - мабуть саме так розпочав би свої мемуари Білявий Кіт, якщо б умів писати… О так, він би з превеликим задоволенням взявся за написання мемуарів. Коцур був вельми високої думки про свою особу. Він пишався усім: починаючи Рудими вусами й закінчуючи “надламаним” кінчиком хвоста, що, на його думку, був свідченням сіамського походження батька, якого він ніколи не знав. Коту вельми пощастило, бо змалку він знайшов прихисток у добрій люблячій сім’ї. Ніколи не відчуваючи нестачі жеровиська (особливо маленьких живих рибок, з якими можна погратись) вусата почвара могла увесь свій вільний час присвячувати філософським роздумам, чим він активно й займався. Його цікавило все: бруковані вулички, вікна чужих будинків, зграйки придуркуватих горобців, сусідський папуга-москаль, ба навіть купи лайна.

Лайно для Вінсента (так котика звали) було особливо трепетною темою для розмірковувань. Про нього Ван Гог думав чуючи зранку “Петя далбайоб”, “Закрой рот, гавно” та схожі на це фрази, що долинали з сусідського вікна, думав неквапом крокуючи затишними вулицями, дивлячись новини і щоразу, коли бачив людину у формі. Хоча його не важко зрозуміти, зважаючи на те, що при зрості 30 см кожна насрана викиднями Вкраїни-Неньки купа сягає не нижче коліна. “Кругом одні дебіли, Україна приречена!!!”, - любив він повторювати…

Приблизно з такими думками прямував Муркіт одного ранку до дитсадкової пісочниці, де гралися майбутні олігархи, інженери і проститутки, аби зробити й свій вклад в розвиток та становлення суверенної держави. “Как упаїтєльни в Расії…”, та й в Україні, видовища котячого срання.

Якщо детальніше розглянути цей кількаступеневий ритуал, то можна яскраво проілюструвати життя сильних світу цього обох “брацкіх” держав. Прагнучи до влади, усі ті худі і засмоктані бляді багато нявчать, обіцяючи молочні ріки й шоколадні береги, а дорвавшись до корита набивають кендюхи доти, доки тиск у їхніх шлунках не зрівнюється з тиском вибуху водневої бомби. Далі, разом з відчуттям, що вже нема куди пхати, приходять тривожні думки про розплату і важкість в шлунку, які наздоганяє бажання покаятись і очиститись, для чого вони шукають пісочницю. Знайшовши найбільш придатний недоносок піщаного кар’єру шановні пани депутати і іже з ними риють ямку, над якою тиснуться як жиди під час німецької окупації. Так, що аж очі вилазять. Опісля настає найвідповідальніший акт п’єси: треба так вміло запорпати екскременти, аби не осоромитись перед товаришами, вимазавши ненароком лапки…

Та повернемось до нашого кота. Зараз він зачудовано спостерігав зведений невмілими дитячими руцями замок. Цю вавилонську вежу, підперту дюнами ще не сформованих думок та мрій. Таке видиво спонукало Вінсента задуматись куди почав зникати фундамент буття. Цікаво, чи виникали колись такі думки в його геніального тезки?

Кіт злякано поторкав своє вушко…

Причиною цьому було чорно-біле диво, яке боляче дзьобнуло Вінсента. В мосці сорока затисла перстеник – яскравий приклад потягу милого сотворіння до блискучих речей, клепто- та німфоманії. “Надто багато пригод на сьогодні”, - подумав пухнастий. Кацяра не любив сорок. Ця попсова та неандеграундна течія суспільства дещо його лякала. Одягнуті в підкреслено мінімалістичному стилі, не наділені особливим інтелектом – вони ненавиділи й пиздили усіх, хто хоч на йоту відрізнявся від них самих, від всепоглинаючої сірости… Цього разу, на щастя, сутички вдалося оминути.

Сон важкими хмарами опускався на заклубочене котяче тільце, на сьогодні пригод досить…